В останні тижні чи не найбільш обговорюваною темою стала нестача захисників.
Рейди ТЦК до спортзалів та барів, HR-підходи до набору в ЗСУ, розсилки цифрових повісток — напевно, ідей буде ще більше.
Але, на мою думку, проблема дефіциту кадрів у нас ширша, ніж заявлена потреба у півмільйони солдат. Людей не вистачає й в тилу.
Спочатку — пару прикладів, які близькі особисто мені. Перший — пошук радіофізиків у нашій компанії, які можуть працювати з системами РЕР/РЕБ, налаштовувати їх та проводити інструктаж. Звичайно, ці навички не дуже поширені. Таких фахівців завжди мало. Але за кілька тижнів пошуку на всіх актуальних джоб-майданчиках ми отримали лічені відгуки. Це відверто приголомшило. Другий приклад — нестача інструкторів у нашому спільному з партнерами з KazhanFly тренінговому центрі для операторів дронів. Курс базується на бойовому досвіді та постійно адаптується під актуальні умови на фронті. Він є безплатним для ЗСУ, і на нього є попит — але черга вже сягає пару місяців! А розширюватися ми не можемо багато в чому через дефіцит людей, які могли б навчати інших. І це сповільнює підготовку крутих фахівців для фронту.
Описані приклади — не поодинока проблема окремо взятої компанії. Я спілкуюсь із багатьма представниками української MilTech-галузі. Всі так чи інакше стикаються з дефіцитом кадрів. Хтось не може знайти розробників програмного забезпечення для управління безпілотником. Хтось довго шукає збирачів БпЛА. А хтось інколи не може закрити позиції навіть з нетехнічних напрямків типу діловодів! Причин, чому це відбувається, багато. Деякі фахівці всіма правдами й неправдами виїжджають з України. Деякі — не хочуть зайвий раз зв’язуватися з державними чи бодай якось пов’язаними з державою компаніями. А деякі, наприклад, бачать себе занадто крутими для малих виробництв експертами або ж хочуть займати виключно місця топкерівників. І звичайно, багато хто з профі вже залучений до захисту країни — десь в окопах.
Простого рішення немає. Вихід— це комплексність і системність. Україна має працювати з людьми на всіх рівнях: державних і приватних. Ось лише три очевидних, як на мене, приклади:
- Розподіляти мобілізованих фахівців. Дещо абсурдно виглядає ситуація, коли айтівці штурмують посадки — і водночас на сайті Міноборони є вакансії для розробників ПЗ. Звичайно, якщо людина бачить себе саме на передовій, це її право. Але знання мають використовуватися там, де від них найбільше користі. В цих процесах є прогрес, та треба їх розвивати. Можливо, можна створити, так би мовити, «робочу мобілізацію» до компаній, що випускають зброю.
- Залучати та навчати. Рекрутинг до ЗСУ і держпідприємств — це хороша ідея. Коли людина не бігає від ТЦК, а сама приходить на цікаву їй позицію, рівень її мотивації зовсім інший. Але цей напрям слід розширювати. Наприклад, потрібні масові програми навчання тих же збирачів БпЛА, в ідеалі оплачувані державою. Навіть якщо випускники курсів підуть до приватного виробника дронів, це буде зменшувати дефіцит кадрів та все одно працюватиме на спільну перемогу!
- Бронювати профі. Дивно читати новини, як від призову звільнені футболісти й співаки, а робітники оборонного підприємства проходять медкомісії. Я не хочу применшувати роль селебів, які ефективно запускають волонтерські збори — це також важливо. Але залучені у виробництві озброєння кваліфіковані фахівці мають бути впевнені, що їх не відправлять до піхоти. У нас має бути прозора та надійна система дійсно довготривалого бронювання цінних працівників.
Звичайно, цей список можна продовжувати довго. У будь-кого, хто працює в цій галузі, є свої ідеї. А це лише кілька дещо поверхневих прикладів (бо занурюватися в кожен — це тема окремої великої розмови). Та головне, сподіваюсь, є зрозумілим: ми маємо думати масштабно. Воювати будуть дійсно всі. Але цілком нормально, що не всі це робитимуть безпосередньо на фронті. Тож треба зробити так, щоб це було дійсно продуктивним та принесло бажаний для України результат.
Андрій Штепа, співзасновник компанії AirUnit
Оригінал статті опубліковано на "Mind.ua"
